Два епізоди однієї ВІЙНИ

Епізод перший: 1944-й рік
У 1944 році у селі сталася подія, про яку і досі пам’ятають люди старшого покоління. Десь восени у Голешів зі сторони села Новошини, розташованого переважно у лісі, в’їхала на двох вантажних машинах сотня УПА а, можливо, й більше. Перед селом вони, поправивши мундири та вичистивши чоботи, вишикувались у колону по четверо в шерензі і за наказом командира рушили у Голешів. Це було майже нереальне дійство, наче якийсь знак чи послання з «неопалимої купини» невмирущого народу, яка віками сяє над Україною, живлячи народний дух пам’яттю, жертовністю та вірою волелюбних пращурів. Вони йшли з гордо піднятими головами головною вулицею села аж до краю Голешева зі сторони Бортник, наче герої з книжок, лунко співаючи українські маршові пісні. Майже всі мешканці Голешева вийшли зустрічати незламних бандерівців, одні плакали від радості, інші усміхалися, теж зі сльозами на очах. Гарні на вроду та чарівні голешівські дівчата, хто встиг, нарвали оберемки квітів і підбігаючи до колони українських повстанців, дарували букети бравим воякам. Видовище було настільки вражаюче, що здавалося, що це відбувається у незалежній Українській Державі.
Після маршу вояки з дозволу зверхників групами порозходились по селу, спілкувалися з дівчатами та хлопцями, розповідали про військові будні. Люди частували їх їжею, узварами, намагаючись пригостити чимось найсмачнішим.
Надвечір командування підрозділу УПА, який на рейді на день загостював у Голешеві, запросило людей на віче. Сотенний референт пропаганди розповів мешканцям села, що УПА бореться за вільну Україну, що вояками армії є звичайні молоді люди, переважно із сіл, проте патріотично налаштовані, здатні терпіти тяжкі військові випробування, холод і голод, але одержимі у рішучості відвоювати від зайд чужинецьких Державність. Ці звичайні, прості без зайвого пафосу слова знаходили щирий відгук у громаді, емоції переповнювали голешівців і викликали мимовільну скупу селянську сльозу. Коли віче завершилося, вояки організовано розійшлися на нічліг: одні розташувалися у школі, інші – у господарів, що жили біля школи, решта – у священика Яціва.
Вранці, після молитви та швидкого сніданку, сотня, подякувавши селянам за теплий гостинний прийом, за командою вирушила на край села і на автомобілях поїхали у напрямі лісу, а там – невідомо куди далі: чи у Новошино, чи лісовими дорогами на Івано – Франківщину. Ця подія залишила глибокий слід у душах людей, особливо піднеслися духом сільські мужчини, здавалося, що кожен з них був ладен віддати, як і вояки – «упівці», життя за незалежність України.
Але сили були нерівні і остаточно жахливий кривавий молох «червоних» пройшовся по селу після бою із відділком повстанців під командою «Хмари», про який йшлося вище.
Іван БАСАРАБ (Витяг з книги: «Голешів в історії, культурі та людських долях»)

Епізод другий: вересень 2018-й рік
1 вересня, 2018-й рік. 16.05 год. На центральній площі Нового Роздолу завершилися останні приготування до початку благодійного концерту знакової української співачки Анастасії Приходько на підтримку українських воїнів, зранених полум’ям війни. Це - відважний боєць, друг «Бористень» - 4 роки у фронтових окопах Донбасу: у крайні дні йому через день роблять гемодіаліз лікарі. Це - інші бійці Української добровольчої армії. Це – саме задля них Майдан безупинно заповнюється людьми…
Акція проводиться під егідою 8-го окремого батальйону «Аратта» Української добровольчої армії. Обабіч площі – намети із скриньками для пожертв. Побіля однієї з них стоїть юна дівчина, і щиро дивлячись мені в очі, промовляє: «Я не з «Аратти», я з УМХ (Українська Молодь Христові)». Мовчки відповідаю: знаю, дитино, що ти не з «Аратти», війна – справа для особливих людей. Вони ось-ось повинні прибути на міську площу. Люди в очікуванні їх приїзду. Вже і священики починають підійматися на подіум змонтованої сцени. Я стояв у очікуванні неподалік, як враз запанувала тиша. Площа завмерла…
Попри сцену, повз мене, повз людей, які із пошаною розступилися для проходу воїнів, крокували дев’ятеро бійців (може, щодо кількості я і помилився, тож прошу вибачення, бо стримувати емоції було вкрай важко, а тим більше – бути аптечно-точним).
У кожного на грудях зеленаво – сірих майок напис «АРАТТА».
Герої неквапно йшли площею Героїв Майдану. На обличчях не здригнувся жоден м’яз. Впевненість – у кожному поруху і жесті.
Вони йшли центральною площею рідного Міста. Міста, яке виростило й виховало кожного з них.
В очах – презирство до смерті, повага - до кожного прожитого на війні дня.
Перемога ще не здобута. Та це була їхня особистісна перемога. Кожного. Це був момент тріумфу. Тріумфу – волі, мужності, вірності. І кожен з них міг сказати собі: «Я зумів! Я вірний син своєї Матері – України. Я не зрадив, не заховався. Я – захисник рідної землі».
Вони йшли повз людей – і в кожного з них був квиток. Добровільний квиток на війну…
Я звертаюсь до вас, хто бачив цю ходу «араттівців»! Вдумайтесь, куди вони йшли?
Вони йшли воювати!...
І всі, хто стояв на площі Героїв Майдану, розуміли, який їх шлях. Тому що не було серед них байдужих.
Це покоління, дев’ятеро представників якого ми всі спостерігали на марші на міському майдані перед концертом Анастасії Приходько та презентацією Громадського руху батальйону «Аратта» «Вимагаю змін», здатні жертвувати собою заради перемоги та заради змін у суспільстві.
Та вони також готові і приносити в жертву. Один з них – заступник командира батальйону «Аратта», Народний Герой України Андрій Копичин на псевдо «Марадона» так і сказав у минулотижневому інтерв’ю редактору газети «Вісник Розділля»: «Досить базікати, прийшов час змін!». Знаменно, що минулої суботи саме з нашого славного міста стартував Всеукраїнський рух «Вимагаю змін».
А мораль тут така: або ти живеш цією війною, воюєш з ворогом зовнішнім до Перемоги, а з ворогом внутрішнім - за зміни та реформи, корисні для добробуту народу та для економічного зростання держави, або ти - її марна ниюча жертва і жебраючий біженець на своїй землі.
Це покоління зробило свій особистий вибір. З цього покоління розпочалась нова доба у історії України і в ньому вже відбулась. Тільки вона – не гладка площина, а кристал. І його грані красиві, але гострі.
…Дев’ятеро воїнів віддалялись з площі. Після короткого перепочинку з нагоди свята у Новому Роздолі вони підуть на війну. Тисяча очей проводжала їх.
Я не можу сказати за нас усіх, хто в ту хвилину дивився їм услід. У кожного своє серце. Я ж побажав їм: «Повертайтеся живими! До Матері, до Дружини, До Дітей.
Сказати «живими» - цього замало. Повертайтесь здоровими. Ви потрібні тут. У нас – все тільки починається!
Рідне місто гордиться Вами, рідне місто чекає Вас, рідне місто вдячне Вам».
Підготував Володимир КУКУРУЗА