З ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНИ

Іван Вовчук: героїчний поступ активіста «Просвіти», хорунжого армії ЗУНР, сотника УПА

30 жовтня на святковій конференції у Львівській обласній раді відбулася презентація 1-го тому тритомного видання «ЗУНР 1918-1923. Енциклопедія. Львів – Івано-Франківськ», підготовлене науковцями факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника до 100-річного ювілею проголошення Західно-Української Народної Республіки . Хочеться відзначити, що за моїм поданням у 1-й том увійшов життєпис нашого краянина, Івана Вовчука, уродженця села Ляшки Горішні Миколаївського району, відомого військового, політичного, громадського діяча періоду ЗУНР.
Автор пропонує свої дослідження, до яких увійшли архівні напрацювання та цінні спогади про нашого героя учасників визвольних змагань та і нині сущим політв’язнем Мордовських таборів.


Іван Вовчук
Псевдо «Граб», (13.06.1886 р. – 10.08.1955 р.) громадсько -політичний та військовий діяч, старшина УГА, сотник УПА, народився у с.Ляшки Горішні (нині с. Горішнє Миколаївського району Львівської області) у національно свідомій багатодітній українській сім’ї Григорія та Анни Вовчуків. Батько Григорій (1855 р.-05.07.1927 р.) та мати Анна (1862 р.-10.12.1919 р.) з діда-прадіда були хліборобами, вирощували хліб, ростили дітей, з малих літ прищеплювали їм свою любов до праці, землі Української з її глибокими традиціями і звичаями. Навчали законам і чеснотам Божим.
Не маловагомим фактором у вихованні і формуванні особистості Івана відіграла громадська діяльність батька. Він користався повагою і авторитетом у громади села, часто спілкувався з парохом села о. Долинським, директором школи Калиновичем у вирішенні громадських, соціальних потреб жителів села. Був зачинатилем просвітницької роботи в селі. У 1894 році Григорій Вовчук - один з ініціаторів заяви в намісництво у Львові з проханням дозволити заснувати в селі читальню товариства «Просвіта». З одержанням дозволу став фундатором, активним організатором і її читачем. З жителем с. Ляшки, ідейним однодумцем Гнатевичем організував і завіз камінь на будівництво будинку «Просвіти» в місто Ходорів. Під час відкриття будівництва заклали перший камінь під забудову.
На початку двадцятого століття Григорій Вовчук вступає в Українську Національно-Демократичну партію, в яку входили видатні діячі Галичини: Михайло Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Іван Франко та інші. Також варто зазначити, що господар Григорій Вовчук був обраний до складу Ширшого народного комітету УНДП на з’їзді партії 25 грудня 1912 року. Даний комітет став осередком, який керував усім життям краю - політичним, господарчим і культурним. Виступав як активний оборонець національних прав, був делегатом до Відня від громадськості та УНДП до Австрійського цісаря Франца Йосифа із посланням про надання народу Галичини вільних прав і автономії. У духовному житті був добрим християнином і захисником своєї церкви. Із своїх заощаджень за життя пожертвував для храму села позолочену оправу на Святе Євангеліє. У час проголошення ЗУНР у 1918-му році мав промову на народному вічі у місті Ходорові. Був впевнений і жив з вірою, що прийде час і здійсниться омріяна сотнями років мета українського народу - бажана Воля і Державність. Розумів, що за неї треба боротися, і дорогу прокладуть покоління освічених українців, які своїми ідеями згуртують, поведуть народ на боротьбу за незалежність.
У сім’ї Вовчуків зростало тринадцятеро дітей, батьки докладали усіх зусиль, щоб діти отримали освіту, ідучи у світ, були потрібні своєму народу.
Іван був першою дитиною. Навчаючись у школі, показав здібності до наук, які продовжував освоювати у Перемишльській гімназії. На даному періоді життя велику увагу приділяє просвітницькій роботі. У період вакацій, перебуваючи у рідному селі Ляшках, він - постійний відвідувач читальні, фонд якої в той час налічував до ста книг. Організатор голосних читань та спільних обговорень. Його улюблені автори - Шевченко, Франко, Шашкевич, Гоголь. У селі так і звали його - «читальник».
Після успішного закінчення гімназії Іван наслідує своїх батьків, і майбутній вибір професії пов’язує з годувальницею - землею. Їде на Волинь і продовжує навчання в Агрономічному сільськогосподарському училищі в Дубно.
Іван знайомиться із студентами - однодумцями, зокрема, майбутнім науковцем і літератором Б. І. Стипанишеним, запалює їх ідею національно-державного будівництва.
28 грудня 1913 року у Львові Іван Вовчук присутній на привселюдному вшануванні 40-річного ювілею творчої і громадської діяльності великого Каменяра, Івана Франка і зачитує організований привітальний лист від селян Ляшок Долішніх.
«Великий наш учителю! І я ,син хлопського роду, стою нині перед Тобою, щоби зложити свій привіт. Ми, селяни, люди прості та не уміємо гарними словами висказати сего, що серце чує.
Та проте ми розуміємо, чим ти був для нас. Ти нас учив, Ти нас провадив, Ти за нас і терпів, Ти все дав нам, що лише мав, - тому і ми Тобі, нині дякуючи за се все, складаємо у ніг Твоїх все, що маємо на наших убогих нивах. Ось в сім вінку, котрий сплели ми в честь Твою, маєш і пшеницю, і жито, овес, коло чого ми працюємо, щоб придбати насущного хліба.
А Ти за інший хліб дбав, на інший ниві працював - Ти трудився для духа - та однако терпів, як кожний з нас, селян, у своїй чорній солом’ яній хаті. Ти більше терпів, бо терпів для всіх.Так нині ми і подяку, і честь Тобі складаємо за сю твою працю для нас та з серця желаєм Тобі прожити єще «многих літ» серед нас та тішиться овочами Своєї гарної праці».
Лист був зустрінутий бурхливими оплесками в залі.
Молодший брат Івана, Микола (1892 р.-13.01.1913 р.), в той час навчався у Львівському університеті на юридичному факультеті. Був вельми активний у студентських колах. Його політичний світогляд - це протистояння полякам як головному ворогові Галичини. Він належав до нового покоління, яке не випрошувало в уряду соціальних реформ та культурних прав, а протистояло ворогові, готове пожертвувати власним життям, незабаром ставши у ряди Січових Стрільців.
Напередодні Першої світової війни Микола помер в 20 років у Львові внаслідок отруєння, при загадкових обставинах. Були твердження, що трагічний випадок спричинила рука шовініста з польських військових таємних організацій. Це перше горе, яке прийшло у сім’ю Вовчуків. Вшанувати пам’ять Миколи прийшли всі жителі села і навколишньої околиці, приїхали його друзі - студенти зі Львова. Панахиду відправляли 12 священників з Бібрецького повіту.
З 1908 р. Івана Вовчука було мобілізовано на службу в Австрійську армію де він перебував безпосередньо до 1915 року. Учасник Першої світової війни, воював на Італійському і Східному фронтах в якості фельдфебеля артилерії. У 1915 р. потрапив у російський полон, перебував у таборі військовополонених у Туркестані. В Галичину повернувся в 1918 р. У період Листопадового Чину 15 листопада 1918 р. Іван вступив до УГА, в чині чотового (лейтенанта) воював у складі 3-ї Бережанської бригади в полку артилерії під командуванням генерала Крауса. В кінці грудня 1918 р. формував добровольців у місті Ходорові, де знаходилась начальна Верховна команда УГА і супроводжував поїзд з новобранцями під місто Городок, де проходили запеклі бої з поляками. Більше восьми місяців існування ЗУНР Іван Вовчук на передовій лінії в боях з ворогом.
Його брат Андрій (1887 р.-1919 р.) та чоловік сестри Палагни - Шоробура Іван в 1918 р. з Австрійської армії перейшли добровольцями у збройні сили УГА, воювали в ім’я незалежної ЗУНР. На початку 1919 р. брат Андрій загинув в боях з поляками у складі групи (Старе Село) в районі міста Бібрка. Шоробура Іван загинув в кінці 1918 р. біля села Вибранівка Бібрецького повіту.
У липні 1919 року Іван Вовчук з УГА відійшов за Збруч, де Галицька армія злучилася з Добровольчою армією УНР. Він бере участь в боях з більшовиками в липні та серпні 1919р. за визволення столиці Києва.
В УГА до 19.04.1919 р. був у чині унтер-офіцера по постачанню артилерійських військ, до квітня 1920 р.- хорунжим в чині чотового артилерійських військ. В квітні 1920 р. у період відступу УГА був захоплений поляками, перебував у концтаборі військовополонених у Щеціні до січня 1921 р. Із розповіді Івана Вовчука рідним, в таборі щоденно помирало декілька десятків військово - полонених українців внаслідок тифу, їх масово закопували у вириті траншеї довжиною триста метрів та шириною п’ять метрів. Не обминув тиф і Вовчука, його, важко хворого, без ознак життя було скинуто у траншею до мертвих. Тільки чудом він залишився живим, вночі прийшовши до тями, виповз із траншеї. Небайдужі люди надали Вовчуку допомогу та прихисток.
З відходом УГА за Збруч і окупації Галичини поляками, родина Івана Вовчука зазнала важких переслідувань. Батько змушений був переховуватись два з половиною роки у лісі в «вовчих дебрях», в печерах біля села Ілова. Польські військові, жандармерія робили часті напади на двір, проводячи обшуки, погрожуючи матері, братам і сестрам фізичною розправою. В пошуках забороненої літератури, зброї зрізали єдину столітню грушу, що росла на подвір’ї.
У листопаді 1919 р. сім’ю Вовчуків спіткало ще одне горе - тяжко захворіла мати Івана, Анна. Постійні хвилювання за чоловіка і дітей, напруга під час візитів польської жандармерії, привели до ослаблення організму та спричинили захворювання на тиф. 10 грудня 1919 р. мати померла.
У 1921 р. Іван Вовчук повернувся із польського полону до батьківського дому, де зустрів подавленого втратами та знесиленого сухотами батька Григорія. В 1924 р. Іван створює сім’ю, дружину взяв з роду Лотоцьких, звали її Аполінарією. Вінчальний обряд проводили в одному з храмів міста Львова. Іван Вовчук, поріднившись із сім’єю Лотоцьких, відчув атмосферу спільних думок, взаєморозуміння, ідейну і духовну підтримку від батька дружини і полинув у політичні процеси того часу. Відновлює зв’язки із своїми друзями на Волині і виїжджає в Дубно, працює там протягом двох років. Дружина в той час жила зі своїми батьками в Ляшках. Тільки постійні листові прохання змусили Івана залишити Волинь і повернутись у своє село до сім’ї. Працює у тестя в млині. У зв’язку з передчасною смертю тридцятип’ятирічної сестри Марії, Іван і Аполінарія взяли її дочку Ганну,1926 року народження, на виховання.
У 1927 р. помирає батько Григорій. Громадськість достойно оцінила його життєвий внесок в національне відродження і боротьбу за утвердження української державності. В останню дорогу проводжали усім селом, панахиду відправили священик о.Богдан Курчаба з парафії с.Чорний Острів та о.В.Андрухів.
Із тверджень довгожителя с.Гранки-Кути Гулія Федора та його дружини, в 1931 році Іван Вовчук, Микола Федорів, Микола Люзан розповсюджували антипольські політичні «летучки». В 1933 р. Івана Вовчука обрано головою читальні в Гранках-Кутах, яка знаходилася у господаря Колодія Григорія, по-сільському називали - «до Гошка». У 1934 році Іван між симпатиками української ідеї Гранок-Кутів, Ляшок поширював заборонену літературу (газети), де висвітлювався атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. В той період над Іваном Вовчуком нависла небезпека і тільки завдяки запевненням Лотоцької Юзефи польській владі про те, що Іван не займається антипольською політичною діяльністю, йому вдалось уникнути кари під час каральної акції - «пацифікації» - у 1930 році та арешту у 1934 році. Юзефа була братовою жінки Івана, працювала директором трикласної школи із семи відділів у Гранках-Кутах, користувалась повагою і авторитетом у влади і жителів села.
У 1939 р. у селі Гранки-Кути почав діяти український дитячий садок, фундатором та меценатом якого став Іван Вовчук, завідувала садочком українська патріотка, вчителька Петронела Шпак.
У 1941 році Іван Вовчук був призначений секретарем земельної управи в місті Ходорові, підтримував відновлення Української Державності 30.06.1941 р. В лютому 1942 р. призначений секретарем повітової управи в місті Ходорові. З середини 1942 р. до квітня 1944 р. Іван Вовчук працював секретарем збірної громади волості Підністряни, володів чотирма іноземними мовами: німецькою, польською, єврейською, російською. З серпня 1943 р. до 19 квітня 1944 р. Іван Вовчук у підпіллі ОУН виконує обов’язки організаційно-мобілізаційного референта повітового проводу ОУН Бібреччини. 19 квітня 1944 р. під виглядом арешту німцями був вивезений у Миколаївські ліси в повстанський вишкільний табір сотні «Льви». До 20.07.1944 р. очолював сотні “Льви-ІІ” і “Льви-ІІІ”.
Із споминів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Львівської округи Миколи Сидора-Чарторейського: «В 1943 я отримав завдання від зверхників вивезти в «поле» секретаря волості в Підністрянах Івана Вовчука. В той час це була вже немолода людина, але ми мали про Івана найкращі відомості, що це був дуже добрий в минулому підстаршина артилерії. Якраз командування спеціальної охорони Львівської області пошукувало за таким старшиною, що міг би негайно розпочати вишкіл воїнів УПА».
Про виконану операцію “арешту” Івана Вовчука розповів автору у 90-х роках її учасник, воїн УПА, уродженець с.Долішнє Бариляк Василь, псевдо «Сич»: “Я був у команді повстанців під час вивозу Івана Вовчука у Миколаївські ліси. Щоб відвернути увагу підозрілого його зникнення та запобігти небезпеці для рідних, керівниками УПА був розроблений план дій, яким імітувався арешт Вовчука німцями. Затримання Вовчука вирішено було провести у волосній управі села Підністряни, щоб присутні очевидці могли засвідчити, що Вовчука арештувала німецька поліція. Наша команда в кількості шести чоловік була одягнена в німецькі мундири, в склад групи входили повстанці, які володіли, або могли висловлюватися фразами на німецькій мові. Для Івана Вовчука приїзд “німців” та своє затримання було несподіванкою, але як в минулому чоловік військовий, він поводився спокійно та підкорився наказу нашого керівника. Коли ми виїхали за село Піддністряни, то в районі козацьких могил зупинились та зробили декілька пострілів у повітря. Після вирушили у напрямок лісу між селом Гранки-Кути – Горішнє, прямуючи в глиб Ілівського лісу” .
Прибувши у повстанський табір Іван Вовчук очолив сотню куреня «Льви», який був сформований одним із перших в березні 1944 р. на території Львівщини. Сотня Івана Вовчука - «Граба» була однією із складових повстанського куреня та своєрідною школою воїнів УПА. За даний період Вовчук вишколив три сотні новобранців по одномісячній програмі, викладаючи стройову підготовку, стрілецьку тактику та топографію.
Іван Вовчук - «Граб» був прикладом для всіх курсантів школи, яку він проводив і одночасно із своїми учнями брав активну участь у боях, які незабаром відбулися.
За Німецької окупації сотні «Льви» звели ряд великих і малих боїв з німецькими, угорськими, калмицькими військовими частинами та польськими боївками та території Львівської області, в яких брала участь сотня Івана Вовчука- «Граба».
Про партизанські будні та командира УПА “Граба” розповів автору в 90-х роках воїн УПА Сотні «Льви»- Михайло Кравець, пс. «Сербен», житель с.Кнісело Жидачівського р-ну : «В 1943р. на поклик ОУН я вступив у самооборонний кущовий відділ. Перед українською патріотичною молоддю стояло важливе завдання - захистити українське населення від німецького насильства, нападів та розбою шовіністичних польських загонів Армії Крайової та червоних партизан Ковпака, які рухались з Полісся до Карпат. Свій перший військовий вишкіл я пройшов в 1941р. в час відновлення української Державності у формації українського війська «Січ» , Горін Степан очолював курінь, а я був секретарем. Весною 1944р. поступила команда виділити з кожного кущового відділу по чотири стрільці для формування сотень УПА. Із Кнісела був Валюта і я. Так продовжувався мій військовий шлях в регулярній УПА куреня «Льви», який організовувався у миколаївських лісах. Мене призначили в третю сотню, її очолював та вишколював сотенний «Граб». Це був чоловік старшого віку, досвідчений військовик, один із кращих знавців військової справи, старшина УГА, учасник багатьох фронтових баталій першої світової. Він вміло та професійно навчав військового ремесла своїх курсантів. По характеру був спокійний, виважений та розважливий, як батько турбувався про кожного свого стрільця. Його поважну постать високого зросту підкреслювали штани-помпи, з якими він не розлучався. Наші активні бойові дії з німецькими відділами поблизу важливих залізничних магістралей Львів-Стрий, Львів-Ходорів стурбувало німецьке командування, які вбачали нашу боєздатність небезпекою для своїх відступаючих військових частин з наближенням більшовицького фронту, тому вирішили будь-якою ціною знищити наші відділи УПА. Та наша розвідка завчасно отримала інформацію про німецькі плани, які добре та хитро готувались до цієї офензії.
Це сталося одного червневого дня 1944р., Василь Лебедь, який працював у відомстві розвідки, повідомив, що сьогодні німецькі війська приступають до виконання операції і до ранку наступного дня оточать лісові масиви нашої дислокації. Негайно поступила команда від сотенного «Граба» чотовим та ройовим готувати військо на збірку та евакуацію табору. На той час в таборі знаходилося дві сотні, які займались вишколом та охороною госпіталя. Перша сотня відійшла у Карпати. Першочергово приступили до евакуації поранених, які знаходились на лікуванні, дві гарматки – «полкоушки» 76мм, які були на озброєнні нашої сотні прийшлось закопати неподалік табору. Курінний «Вільха» з сотенним «Грабом» та «Вороном» та іншими командирами оперативно мобілізовували відділи, щоб як найшвидше вивести військо з небезпечної зони, поки замкнеться перстень оточення німецькими військами. Тому майно та медикаменти госпіталю через екстремальні умови та брак часу було залишено.
По команді сотенного «Граба» сотня вирушила у східному напрямку, під вечір ми досягнули окраїни лісу в районі с.Ляшки Горішні, та розвідка доповіла що у селі хазяйнують німецькі військові Калмицької національності. Ми почекали вечора, до того часу ще підтягнулися вояки з відділу та з настанням темряви, обминувши стороною с.Ляшки, ми подались в напрямку с.Чорний-Острів, пройшли Лучани, Ліщин та зайшли в Кнісело. Там уже чекала нас підмога, це вісім запряжених кіньми возів, на які було завантажено частину вантажу, що облегшило стрільцям подальший перехід. Незабаром ми досягнули місця нашого призначення, це перша лісничівка хутора Любешки Перемишлянського району. Там відділи зупинилися та затаборились на постій. Наша сотня ночувала по стайнях, наш сотенний «Граб» не полишав нас, ночував з нами, за це стрільці його поважали та любили, та на жаль він захворів і наші партизанські шляхи розійшлися. Замість нього призначили кремезного сотенного «Чорногору»: розпочалось переформування, на основі двох сотень було створено чоту розвідки та три бойові чоти, які очолили «Максим», «Сокіл» та «Панчо». Незабаром нас чекали нові випробування, перехід лінії фронту, де сотня зазнала важких втрат».
У той час Іван Вовчук- «Граб» за станом здоров’я був скерований Проводом ОУН на тимчасове проживання у Львові, потім переїхав до родини у село Дроховичі Жидачівського району. Поселився у сім’ї Пастернака, де проживало двоє людей похилого віку. Змінив свою зовнішність, запустив бороду, перебував у сім’ї до серпня 1945 року. Потім знову переїхав до Львова. 12 серпня 1945 р. влаштувався на роботу завідуючого складом тресту «Міськкомунжитлобуд». У Львові проживав без документів по вулиці Стрийська, 12. 15 червня Іван Вовчук переніс іще одну втрату, померла його дружина Аполонія. Боліла душа: не попрощався (так вимагали обставини підпільного життя).
16 серпня 1947 року його було заарештовано УМДБ Львівської області, як учасника Бандерівського визвольного руху - за свідченням Ленишина Михайла. 29 вересня 1947 року Військовим трибуналом прикордонним військ МВС по Львівській обл. засуджений за статтями 54-1а, 54-11 до 10 років позбавлення волі, 5 років виселки, без конфіскації майна. По даній справі проходили ув’язнення Марія Набайко і Іван Козак. Перебував у таборах Дубровлагу. Це сталося на шістдесят другому році життя Івана Вовчука. Покарання відбував у Молдовській АСРР, Зубово, Полянського району, в сел. Явас (п/я ЖХ 385-7).
Про цей період його життя поділився з автором спогадами сімдесятирічної давності Микола Гулей, політв’язень Гулагу, 1929р.н., уродженець с. Городище Королівське Жидачівського району Львівської області. На сьогодні він є єдиним із живих політв’язнів, хто перебував в Мордовських таборах разом з Іваном Вовчуком. Не зважаючи на поважний вік, п. Микола зумів відтворити чітку послідовність далеких подій, іноді до найменших деталей описав свої враження від знайомства та подальшого спілкування з Іваном Вовчуком та іншими видатними особами, навів декілька епізодів з табірного життя політв’язнів: «У Мордовії наш ешелон, а це два пульмани та двадцять сім вагонів з політв’язнями, зупинився на станції «Молочная». Це була кінцева зупинка, з якої нас мали доправити до табору №8. Хто був фізично міцніший – зібрали в команду і конвоїри вели пішки, для ослаблених і хворих виділили три автомобілі «Студебеккер». Мене та мого товариша, земляка Василя Макуха з с. Карова, 1927р.н., (після звільнення, в знак протесту проти існуючого політичного устрою, в Києві здійснив акт самоспалення в 1968 році – авт.) призначили для допомоги при перевезенні хворих. В дорозі ми стали свідками однієї події, котра засвідчила, скільки коштувало життя в’язня в радянських концтаборах. Наш автомобіль в дорозі несподівано зупинився, конвоїри закричали: «Что, заело?», а через якусь мить: «Кончай его, пристрели!». Та почули у відповідь: «Не положено». Ми з тривогою виглянули з машини і побачили чоловіка, що лежав на обочині дороги, а біля нього конвоїра. Один з наших охоронців стрибнув з кузова і допоміг завантажити напівживого в’язня. Я нахилився над непритомним і почав звільняти його від наплічника, бажаючи полегшити йому дихання, та почув відбірну московську лайку на свою адресу. У таборі наглядачі наказали нам занести хворого до лазарету. Через день ми з Василем пішли під лазарет та питали наших хлопців санітарів: «Як там чоловік, чи живий, що поступив з нашого етапу?». Та самі побачили нашого попутника, він у вікні махав нам рукою. У спілкуванні стало відомо, що це був отець Іван Чорняк – ректор Львівської духовної семінарії. З ним я мав щастя зустрітись після таборів у Львові в 1962 році. Зустрічаючись зі своїми товаришами після таборів, ми завжди згадували добрим словом о. Чорняка, о.Зарицького, які у важкі хвилини нашого життя були поряд з нами. Вони знаходили слова, якими вселяли нам віру і надію, що переживемо більшовицьке лихоліття, залишимось вірними християнським завітам.
Та повернемось до нашого героя Івана Вовчука. По прибутті до табору мене призначили у восьмий барак. Це була величезна дерев’яна будівля, яка ділилася на кілька секцій. В бараку проживало 120 політв’язнів різних національностей. Після розселення кожен з нас розпочав пошук своїх земляків. Першими, з ким я познайомився, був Степан Артим з с. Дроховичі та його близькі друзі Михайло Троцько та пан Костишин, чоловік поважного віку, з с. Бориничі. Через декілька днів Степан, а він був хлопець досить активний, підводить мене для знайомства: «Друже Миколо, це пан Вовчук». Наш земляк простягнув мені руку, його рукостискання було міцним, але не болючим. Не відпускаючи моєї руки, він промовив: «Юначе, який же ти молодий». В його словах я відчув батьківський біль. Я відмітив, що Вовчук уже літня людина, йому років шістдесят. Але пройшовши у підпіллі юнацький військовий вишкіл, я визначив по його поставі та жестах, що це досвідчений військовик. Хоча на той час про минуле кожного з нас ніхто не знав. Іван Вовчук перебував у другому бараку. Переходити з барака в барак нам було заборонено, тим більше, що в нас було введено карантин. Але ми не зважали на можливе покарання, а це був карцер, знаходили можливість поспілкуватись. Українці жили надзвичайно дружно між собою.
Івана Вовчука та пана Костишина можна було часто бачити разом. Вони товаришували бо, мабуть, по віку були ровесниками, а народились і зростали у сусідніх селах, пережили багато спільного і при цьому не стояли осторонь українських процесів. Тепер, відчуваючи біль та душевне спустошення від чергової невдачі в боротьбі за краще майбутнє для свого народу, їм було про що спілкуватись та дискутувати. Наші старші наставники, як Іван Вовчук, пан Костишин, Іван Молодій – учасник похідної групи УПА «Південь», духовні отці та багато ін. ставились до нас, молоді, надзвичайно доброзичливо, старались якнайскоріше передати нам свої знання та життєвий досвід. В свою чергу, молодь навіть в таких умовах продовжувала навчатись. Багато наших хлопців таємно вивчали математику, історію України, англійську мову, «Декалог» націоналіста, «12 прикмет», «44 правила життя». У самому тісному колі ми завжди відзначали славні дати: 22 січня (День Злуки), «Крути», «Базар», 1 листопада, роковини створення ЗУНР та УПА. З цього приводу хочу згадати одну подію, коли із своїми друзями вирішили відзначити одне з славних християнських свят. Цей вечір ще тісніше зблизив мене з Іваном Вовчуком.
Настав січень 1949 року, наближались величні свята Різдва Христового, кожен згадував свою домівку, веселу коляду тому, порадившись, ми вирішили в тісному колі своїх друзів відсвяткувати Святу Вечерю. Хоча це було строго заборонено. Начальником режиму був Швед, полтавчанин, розжалуваний до старшини офіцер РА, строгий та безжалісний до політв’язнів – за найменше порушення карав карцером. Та ми твердо вирішили: зійдемось до Святої Вечері. Найбільше до приготування приклався Степан Артим, він на той час працював на кухні, дістав свічку та деякі продукти. Куті, як такої не було, це була суміш з пшона, макаронів, пшеничної та ячмінної крупи. В цей час сніг випав страхітливий, до їдальні та інших бараків прокопали тунелі. Як настав час вечері та зійшла зірка на сході, що сповіщала про народження Спасителя, ми почали готувати стіл. Нас було десятеро, замість стола приклали декілька тумбочок, днювального попередили, щоби слідкував, хто виходить – заходить по «потребі». Запалили свічку, усі встали та змовили молитву. Після молитви Іван Вовчук звернувся до присутніх з словом, згадавши рідну Україну і ті добрі часи, коли кожен з нас в родинному колі в радості та коляді славили новонародженого Сина Божого. І уявляєте, в бараку, де присутні 120 чоловіків різної національності, запанувала мертва тиша. Усі висловлювали повагу та здивування нашому вчинку. Як це запалити свічку в дерев’яному бараку? За це могли засудити, не те, що посадити в карцер. Після слів Вовчука всі сіли до приготовленої страви, коли почули: «Встать, что здесь творится?». Мов з під землі виріс начальник режиму Швед із двома наглядачами, які зразу почали записувати прізвища присутніх і терміни карцеру. «Это Тайная вечеря? А Иуда кто?», - запитав Швед. Іван Вовчук спокійно відповідає: «Це уже начальству видніше». На кілька секунд запала тиша. «Да, начальство все знает», - відповів Швед, немов відгукнувшись на жарт Вовчука. «Не положено. Вы что, не ужинали? Заканчивайте, а дневальному проследить, чтобы до отбоя был порядок». Ви знаєте, якщо у світі буває чудо, то воно тут здійснилося. Усі були здивовані: Швед нікого не покарав, щось зрушилось в його душі. Ще кілька днів політв’язні обговорювали подію. А Вовчук зробив своє припущення: «Усе таки Швед – українець».
Незабаром було організовано цех по плетінню сіток для військових потреб, взаємні зустрічі були обмежені і наші шляхи з Іваном Вовчуком розійшлися.
Завершуючи нашу розмову, не можу не згадати видатну духовну особу – політв’язня, який своєю присутністю в совіцьких таборах піднімав дух тисячам політв’язнів, в тому числі і «Дубровлагу». В жовтні 1947 року до нас прибув етап з Воркути, в якому перебував митрополит Йосип Сліпий. Звістка про його приїзд блискавично розійшлась по бараках, кожен хотів його побачити та одержати благословення. Йосипа Сліпого було направлено у 5-й табір, де був деревообробний цех. Там виготовляли шахи, шашки, точені деталі до меблів. Через місяць його Святість в числі 50 - ти в’язнів перевели до нас, у 8 – й табір. Коли я вперше його побачив, він був одягнений у хутро поверх суконного плаща, на ногах – валянки. Мабуть в час формування етапу на півночі уже була зима. Неодноразово з Йосипом Сліпим я бачив о. Чорняка, о. Зарицького, Івана Вовчука, композитора Барвінського. Один раз випало мені щастя бути серед політв’язнів у розмові з митрополитом Сліпим. Мої наставники відзначили мене серед молодих людей, як здібного до навчання, зокрема відмітили, що успішно вивчаю англійську мову та передаю знання своїм товаришам. Митрополит поцікавився, з яких джерел черпаю знання у таборі. Я відповів: «Ваша Святосте, я започаткував вивчення англійської мови у Підкамінській ВТК №32 біля Бродів, де перебував дев’ять місяців з угорським в’язнем, від якого щодня вивчав по 76 англійських слів». Митрополит схвально поблагословив мене на щасливе майбутнє. Десь у грудні місяці наш табірний лікар, що походив з Львівщини, прізвища не пам’ятаю, а фельдшером був Мороз – забрали Йосипа Сліпого до лазарету. Там було тепліше, та й харчі були трохи кращі. З того часу я його більше не зустрічав».
Із рідних Івана Вовчука на той час залишились живими брат Петро, який в 1945 році вів бої з поляками. Був арештований за політичну діяльність Івана і відбував тюремне ув’язнення в Караганді, та наймолодша сестра Розалія, 1907 року народження, яка проживала в Ляшках, була заміжня за Дяківським, виховувала трьох доньок. Він турбується життям рідних, знайомих і друзів, радіє одержаною звісткою про їхнє життя, просить поздоровити усіх, «кому що належало» в Горішньому, Львові і Зашкові. Щиро радіє підростаючим поколінням, успішним закінченням школи племінницею Іванкою. І звертається до неї з майбутнім наставленням: «Дорога дитино, тішуся, що Ти гарно закінчила школу. Але зараз же скажу, що це не може бути вже для тебе «точкою». Як і з чим продовжувати науку - думай сама, думай днями і ночами, обов’язково вперед, без утоми, без сумнівів. Всю енергію, всю спроможність, ціле своє «я» включи в одне, ані на мить невмовкаюче - «хочу, мушу». Для Тебе не сміє бути нічого неможливого».
Листувався Іван з сестрою зрідка, в одному із листів писав: «Справді, і я не писав нікому з рідних, з не від мене залежних причин. Не стану писати, наразі, до рідних і знайомих, що ж, думав: хай живуть і другі спокійно, яке у мене право порушувати комусь спокій. Надіюся, що ви вірите в успіх цієї справи так беззастережно, як вірю в неї я».
І це, незважаючи на невільницькі табірні умови, 69-ий рік життя, стан здоров’я, аритмію серця, часті докучання ознак старості, брак потрібних старому умов і моральні почуття, які діють несприятливо на загальний стан! Поза тим, Іван Вовчук пише книгу, на жаль, її рукопис пропав у таборі після його смерті. Він у постійній душевній боротьбі, роздумах, які висловлює у листі найдорожчій людині, яка залишилась живою із їх «гнізда».
10 серпня 1955 року зупинилось серце незламного борця за Українську державність. Людини з великої літери, одного із славних синів роду Вовчуків. Його прах томиться далеко в чужині, як десятків, сотень, тисяч йому подібних дітей Української землі, яких комуно-більшовицькою системою було знищено, бо прагнули жити вільно на своїй землі, ростити дітей, вирощувати хліб, розмовляти своєю рідною мовою у вільній Українській державі.
Вічна Вам слава, наші Герої! Ваші імена повік-віку будуть жити у пам’яті народу України.
Спілкуючись з нащадками роду Вовчуків: пані Марією Вовчук, яка проживала в селі Горішнє, її братом паном Андрієм, жителем міста Ходорова, з пані Марією Біленко, донькою Розалією, учителькою Новороздільської ЗШ №3, я відчув ту велич духу вольності, патріотизму, любові до рідного краю, який не згасає до сьогоднішніх днів, іде відлунням від засновників роду Вовчуків через їх нащадків до сучасників.
Зіновій Горін, дослідник українських визвольних змагань XX cт.